Кропивницькі реалії: покійник на городі, або Навіщо місту сільська земля

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 Чи не кожному відомо, що наразі в Кропивницькому ситуація

з кладовищами складна. Одне з найбільших – Лелеківське – уже заповнене, і там дозволяють лише підхоронювати померлих до родичів чи близьких. Так само, як і на Рівненському, Старобалашівському та інших. Проте КП «Далекосхідне кладовище» знайшло вихід, і достатньо неординарний – самовільне захоплення приватної власності.

Декілька років тому 12 га вільної землі біля цвинтаря були передані для ведення особистого селянського господарства Бережинській сільраді. Тобто, по суті, цей немаленький клаптик землі отримали селяни для особистих цілей – здебільшого, городництва. На жаль, ані даний факт, ані відповідна документація й, узагалі, звичайна людська порядність не завадили з легкої  руки міського похоронного бюро ховати людей на чужій території. Тільки-но уявіть: посадив селянин Василь свою городину, доглядав, плекав, вибрав урожай восени, на 2весну знову готується обробляти, приїздить – а в нього на городі височіють могильні хрести з пам’ятниками! І змінити щось, як ви розумієте, можливості немає: хто захоче піднімати гвалт і домагатися ексгумації та перезахоронення? Покричать, посваряться й розійдуться, адже боротися з владними структурами в наш час – справа не лише цілком безперспективна, але й дуже затратна. Причому,  навіть не стільки фінансово, скільки психологічно. Як-то кажуть, собі дорожче…

До речі, працівники кладовища виявилися, як на свою професію, досить креативними й, правду кажучи, завзятими: цілі ряди могил і попередньо заготовлених ям простягаються через усі 12 гектарів чужої землі. До того ж, не десь по боках поля, а через кожні 20-30 м. І це якось мимоволі наводить на думку про очевидну мету того, хто дозволив таке зробити. Тепер використати поле як цілісну одиницю чи нарізати клаптики для своїх підопічних сільрада не зможе. Хіба що між могильними рядами. Але покажіть нам селянина, який захоче хоча б люцерку для корови саджати в такому місці, не кажучи вже про овочі та фрукти, які потім покладе на стіл собі й дітям? Тобто, ставка від самого початку робилася на те, що земля відійде до міського фонду, мешканці сіл залишаться ні з чим, а кладовище продовжить заробляти свої кревні, бо люди ж помирають! Причому, із завидною регулярністю.  І тут виникає цілком логічне запитання: а чи контролює хто-небудь роботу кропивницьких похоронних бюро – та хоч би й правоохоронні органи?! На жаль, відповіді на нього поки що немає…

І якщо подивитися на все це з боку спостерігача, а не учасника подій, відкривається справжня картина того суспільства, у якому нам доводиться жити. І вона – далеко не найпривабливіша. Вочевидь, поняття чужої власності, моральних цінностей та елементарної чесності в нашій країні загубились десь між відсутністю життєвих принципів і жагою безперервного набиття кишень купюрами. І йдеться навіть не про повагу до померлих та їхніх родичів, які платять великі гроші за місце для останнього притулку, і не про захист інтересів селян, яких залишили без можливості користуватися тим, що належить їм по праву. Тут постає питання куди глибшого характеру: ким є людина, яка відверто наживається на чужому горі, та ще й чужим коштом? І чи по-людськи це взагалі?..

Катерина ВДОВЕНКО.